Новини
 
 
 
Клікнувши опцію Ви зможете віртуально відвідати «Музей адвокатури», Харківський офіс «ФАУ».
 
 
Сергій Сергійович Веприцький
голова адвокатського об'єднання
"Фундація адвокатів України", головний редактор загальнодержавного юридичного видання
"Захист прав", адвокат.
 
Офіційний блог
С.С. Веприцького
 
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
Навигация по сайту
Информация Информация
 

11-11-2011

Згідно п.11 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» до функцій податкових органів завжди входило подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

 

До набрання чинності з 01.01.04р. Цивільним та Господарським кодексами України податківці були вправі звертатись в суди з позовами такої категорії виключно на підставі ст.49 Цивільного кодексу УРСР 1964р., оскільки тільки даною нормою було передбачено стягнення в дохід держави одержаного сторонами за угодою, вчиненою з метою, завідомо суперечною інтересам держави (направленою на ухилення від оподаткування).

 

Після 01.01.04р. дана норма переведена в Господарський кодекс України (ч.1 ст.207 та ч.1 ст.208) і податківці продовжували подавати в суди такі позови з вимогою про визнання недійсними угод виключно з поєднанням вимоги про стягнення в дохід держави всього одержаного сторонами (стороною) за такими угодами.

 

Починаючи з 2006р. Верховним Судом України при розгляді цієї категорії справ в чисельних постановах почала висловлюватись позиція, що:

 

- у випадку, коли угода направлена на ухилення від оподаткування - вона вочевидь суперечить моральним засадам суспільства, тобто вчинена з порушенням вимог ч.1 ст.203 ЦК України (зокрема, постанова від 26.09.06р. №06/63),

 

- у випадку, коли угода направлена на незаконне відшкодування з Держбюджету ПДВ – вона вочевидь має мету заволодіння державними коштами, тобто вчинена з порушенням публічного порядку (ст.228 ЦК України) (зокрема постанова від 25.09.07р. №07/99),

 

а тому згідно ч.1 та 2 ст.215 цього кодексу такі правочини є нікчемними в силу закону, в зв’язку із чим визнання їх недійсними судом не вимагається.

 

Тобто в наведених випадках податковим органам не потрібно заявляти позови про визнання недійсними угод, що суперечать інтересам держави як направлені на ухилення від оподаткування або на незаконне відшкодування ПДВ з бюджету, а лише в межах строку, встановленого ст.250 ГК України, вимагати в позовах виключно стягнення в дохід держави отриманого сторонами за такими нікчемними угодами.

 

З урахуванням такої позиції Верховного Суду України почалось визнання нікчемними правочинів податківцями в актах перевірок, що продовжується до теперішнього часу.

 

При цьому для забезпечення здійснення нарахувань за такими актами перевірок наказом ДПА України від 18.04.08р. №266 затверджені Методичні рекомендації, згідно п. 5.9 яких «При виявленні договору, що суперечить інтересам держави та суспільства і є нікчемним, з'ясовується факт подальшого використання платником ПДВ (отримувачем) у господарській діяльності товару, який був предметом зазначеного договору, встановлюється платник ПДВ - наступний покупець вказаного товару. Інформація про виявлену нікчемність направляється до органу ДПС, в якому такий платник обліковується, з метою визначення підстав визнання договору, укладеного між другою парою контрагентів, нікчемним та відповідно зменшення суми податкового кредиту».

 

Спочатку «нікчемність» правочинів виписувалась в актах перевірок податківцями на підставі співставлення визначених у 5 Додатку до декларацій з ПДВ даних податкових зобов’язань продавця товару та податкового кредиту покупця. Розбіжності в цих даних, а саме декларування продавцем менших сум податкових зобов’язань в порівнянні із сумами задекларованого покупцем податкового кредиту – слугували підставою для визначення в акті перевірки покупця нікчемності операції придбання ним товару з мотиву ухилення продавцем від оподаткування даної операції, зменшення покупцю задекларованих сум податкового кредиту та нарахування за наслідками такого акту перевірки покупцю сум податку до сплати в бюджет разом із відповідним штрафом.

 

При цьому не бралось до уваги - чи виникло у покупця внаслідок такої операції від’ємне значення ПДВ та чи заявлене це значення до бюджетного відшкодування, що могло бути розцінене як замах на заволодіння державними коштами в розумінні ст.228 ЦК України.

 

Вважалось достатнім лише встановлення факту ухилення від оподаткування даної операції продавцем (тобто наявність умислу у однієї з сторін договору на досягнення наслідків, що суперечать інтересам держави) для висновку, що зміст такого правочину суперечить моральним засадам суспільства в розумінні ч.1 ст.203 ЦК України.

 

Така позиція податкової служби не підтримана Верховним Судом України (постанови від 13.01.09р. №09/05, від 17.02.09р. №09/39 та інші), яким визначено: «сама по собі несплата податку продавцем (у т.ч. внаслідок ухилення від сплати) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем».

 

Дійсно, та обставина, що в подальшому одна із сторін правочину (Продавець) ухилилась від оподаткування операції продажу товару свідчить лише про невиконання нею іншого одностороннього правочину, а саме дій, спрямованих на набуття цивільного обов’язку, який виникає в силу закону, щодо декларування та сплати в бюджет податкових зобов’язань (ст.ст.11,202 ЦК України). Цей інший самостійний односторонній правочин відірваний в часі від попереднього двостороннього правочину (договору купівлі-продажу) та за своїм змістом та метою спрямований на досягнення інших правових наслідків (виконання зобов’язань перед державою).

 

Негативна для податківців судова практика розгляду цієї категорії справ призвела до того, що останні роки підставою для визначення податківцями в актах перевірок нікчемності правочинів слугують встановлені на підставі окремих видів податкової звітності факти відсутності трудових ресурсів, статутного капіталу, власних основних засобів (складських приміщень, транспорту) у кількості, що необхідна для здійснення операцій купівлі-продажу великих партій товарів. З цих фактів робиться висновок про неможливість реальної купівлі та продажу великих партій товарів продавцями, - тобто про здійснення безтоварних операцій в розумінні ч.5 ст.203 ЦК України. Наслідком визначення податківцями нікчемності правочинів, вчинених продавцем товару, є проведення перевірок у його покупців із зменшенням сум задекларованого податкового кредиту (валових витрат) від операцій купівлі товарів у такого продавця з нарахуванням відповідних сум податків для сплати в бюджет.

 

З 01.01.11р. законодавцем до ЦК України внесено зміни:

 

- ч.1 ст.203 доповнена положенням, що зміст правочину окрім Конституції, актів цивільного законодавства та моральних засад суспільства не повинен також суперечити інтересам держави.

 

- стаття 228 доповнена ч.3 щодо судового визнання недійсним правочину, якщо він вчинений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

 

Тобто унормовано судовий порядок визнання недійсним правочину, якщо він суперечить державним інтересам з причини ухилення від оподаткування його сторонами або однією із сторін.

 

При цьому частини 1 та 2 ст.228 залишились незмінними, що означає відсутність судового порядку визнання нікчемним правочину, що порушує публічний порядок - у разі встановлення направленості такого правочину на заволодіння державними коштами у вигляді заявлення до відшкодування ПДВ з Держбюджету, що може бути здійснено виключно покупцем товару і у випадку недекларування своїх податкових зобов’язань з ПДВ продавцем.

 

Не розуміючи різницю між положеннями ч.1 та ч.3 ст.228 ЦК України, податківці продовжують посилатись на дану норму в актах перевірок при визначенні нікчемності правочинів без встановлення факту замаху на заволодіння державними коштами шляхом заявлення продавцем до відшкодування з Держбюджету ПДВ.

 

Аналогічним чином, податківцями не розуміється різниця в положеннях ч.1 ст.203 та ч.3 ст.228 щодо суперечності правочину інтересам держави (наводяться обидві норми сукупно).

 

Між тим, в ч.1 ст.203 Ц України йдеться про невідповідність виключно змісту правочину державним інтересам, а під «змістом» згідно ч.1 ст.628 та ст213 ЦК України законодавець розуміє узгоджені сторонами та визначені в тексті договору його умови (пункти), які ніколи не містять положень, які прямо передбачають або надають можливість одній із сторін ухилитись від оподаткування або в інший спосіб суперечать інтересам держави.

 

На відміну від вимоги ч.1 ст.203 ЦК України до змісту правочину, у ч.3 ст.228 як раз йдеться про направленість (мету) самого правочину, яка не може суперечити інтересам держави з причини ухилення від оподаткування сторонами або однією із сторін. Однак ці обставини повинні встановлюватись судом, а не податківцями в актах перевірок.

 

При встановленні лише факту ухилення від оподаткування сторонами або однією з сторін правочину без встановлення факту замаху на заволодіння державними коштами шляхом заявлення покупцем до відшкодування з Держбюджету ПДВ посилання податківців в актах перевірок на нікчемність таких правочинів з огляду на ч.1 та 2 ст.228 ЦК України робиться юридично не грамотно, оскільки при ухиленні від сплати податку ані знищення ані пошкодження, ані заволодіння державним майном (в розумінні ч.1 цієї статті) не відбуваються, оскільки несплатою податків завдаються збитки державі в інший спосіб, а саме у вигляді неотриманого доходу, що не є тотожним поняттям заволодінню майном держави, оскільки несплачені податки ще не набули статусу державного майна.

 

В листі Вищого адміністративного суду України від 02.06.11р. №742/11/13-11 наголошується на необхідності встановлення судами реальності здійсненої господарської операції при перевірці законності висновку податкового органу щодо нікчемності такої операції.

 

Тобто Вищий адмінсуд продовжує дотримуватись думки, що при недотримання вимог ч.5 ст.203 ЦК України щодо необхідності спрямування правочину на реальне настання обумовлених ним наслідків, податківці вправі визначати його в актах перевірки нікчемним.

 

Така позиція на думку автора також є невірною з огляду на наступне:

 

Якщо податковий орган встановив безтоварний характер операції, яка оформлена належними первинними документами, однак фактично товар не перевозився та не переданий покупцю, податківці повинні, користуючись новацією ч.3 ст.228 ЦК України, звернутись в суд про визнання такого правочину недійсним, як направленого всупереч інтересам держави (з метою надання податкової вигоди покупцям товару).

 

Визначати в такому випадку в акті перевірки нікчемність цього правочину на підставі недодержання вимог ч.5 ст.203 ЦК України є неправильним, оскільки навіть з назви ст.203 вбачається, що вона містить загальні вимоги для чинності правочину, недодержання яких є тільки підставою недійсності правочину згідно ч.1 ст.215 ЦК України. Для того, щоб вважати правочин нікчемним (що зумовлює відсутність необхідності звернення з відповідним позовом в суд) ч.2 ст.215 встановлює таку вимогу як пряме встановлення його недійсності законом.

 

Ще в листі Верховного Суду України від 24.11.08р. "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" було зазначено: «При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього».

 

Так, загальна вимога до чинності правочину щодо реального характеру операції, висловлена в ч.5 ст.203 ЦК України, конкретизована в ч.1 ст.234 ЦК України «Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином». Однак ч.2 даної норми передбачає судовий порядок визнання недійсними фіктивних правочинів, а ч.3 не встановлює такого наслідку визнання судом фіктивного правочину недійсним як стягнення отриманого за фіктивними правочинами в дохід держави, що зумовлює неможливість звернення податківців в суд з позовом про визнання недійсним фіктивного правочину з огляду на приписи п.11 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

 

Тобто самостійне визначення податківцями в актах перевірки нікчемності правочинів за умови відсутності їх реального виконання – є неправомірним.

 

Що стосується мотивування податковими органами неможливості здійснення реальних операцій купівлі-продажу великих партій товарів (як ознаки нікчемності правочинів згідно ч.5 ст.203 ЦК України) відсутністю у необхідній кількості трудових ресурсів, обігових коштів, складських приміщень та транспорту – ці аргументи взагалі не витримують критики.

 

Якщо платник податків є посередником, то йому взагалі не потрібні ані зайві трудові ресурси, ані власний транспорт та складські приміщення, оскільки умовами договорів може бути передбачено здійснення перевезення товарів продавцями такого посередника його покупцям або навпаки (тобто без участі працівників та транспорту підприємства-посередника). Для такого роду операцій потрібен один директор, що укладає договори та оформлює інші первинні документи.

 

До того ж із звітності, за даними якої податківці роблять висновки про відсутність необхідних трудових ресурсів, власного транспорту та складських приміщень, не вбачається можливість залучення наведених ресурсів за договорами з третіми особами (перевізниками тощо).

 

Відсутність власних обігових коштів (розміру статутного капіталу) також не є перешкодою для здійснення операцій купівлі-продажу великих партій товарів, оскільки договорами з покупцями та продавцями товару може бути обумовлено здійснення поставки після отримання стовідсоткової передплати, тобто посередник в змозі спочатку отримати передплату за товар у своїх покупців, а потім перерахувати її в якості передплати своїм продавцям.

 

Наведені аргументи, за умови підтвердження них первинними документами (відповідними положеннями договорів та ін.) зазвичай приймаються судами в обґрунтування реальності здійснення господарських операцій (перевезення товарів).

 

При визначенні податківцями в актах перевірок нікчемності правочинів придбання покупцями товарів (з метою зменшення податкового кредиту та валових витрат, що є підставою для нарахування податків та штрафів) цікавою є та обставина, що податкові органи або не досліджують подальший продаж придбаного покупцями товару, або роблять дивний висновок про правильність відображення пов’язаних з таким продажем доходів та податкових зобов’язань з ПДВ в обліку. Вочевидь, при відсутності факту придбання товару за фіктивним правочином з причини нікчемності такої угоди неможливим є і подальший продаж такого товару, що призведе до відповідного зменшення у покупця (яким цей товар перепроданий третім особам) валових доходів та податкових зобов’язань з ПДВ від цієї операції та унеможливить нарахування йому будь-яких зобов’язань щодо сплати сум податків до бюджету.

 

Також визначальним є повне ігнорування податківцями при визначенні в актах перевірки продавців нікчемності всіх укладених ними правочинів покупки та продажу товарів з причини відсутності їх реального характеру, приписів п.86.10 ст.86 Податкового кодексу України щодо відображення в актах перевірки фактів завищення податкових зобов’язань такими фірмами, оскільки у посередників зазвичай за наслідками будь-якого податкового періоду доходи перевищують витрати та зобов’язання з ПДВ перевищують податковий кредит, внаслідок чого до бюджету сплачується позитивна різниця цих показників.

 

При визначенні в акті перевірок нікчемності правочинів придбання та продажу товарів очевидним є висновок про відсутність бази оподаткування від таких операції взагалі та неправомірну сплату в бюджет відповідних податків. Наслідком такого висновку згідно п.58.1 ст.58 ПКУ повинно бути винесення податкового повідомлення-рішення форми «Р» про зменшення визначеного платником податків податкового зобов’язання. Обов’язок податкового органу самостійно визначити суму грошового зобов’язання, якщо дані перевірок свідчать про його завищення, визначений також у п.п.54.3.2 п.54.3 ст.54 ПКУ.

 

Податківцями цей обов’язок повністю ігнорується, оскільки ці дії призвели б не до нарахування сум до бюджету, а навпаки до бюджетного відшкодування зайво сплачених сум.

 
 


г. Харьков, ул. Ангарская, 14
067-570-85-57


г. Харьков, ул. Молочная, 38, оф.615
098-21-27-400, 095-319-05-25


г. Харьков, ул. Библика, 20/8
050-750-33-88


г. Харьков, ул. Ильинская, 68
050-903-36-94


г. Харьков, ул. Ньютона, 135а, кв.16
095-303-77-46


г. Харьков, б-р Б.Хмельницького, 32/38
066-765-57-15, 057-757-61-10


г. Харьков, Григоровское шоссе, 73, кв. 7
050-423-23-50


г. Харьков, ул. Ильинская, 68
095-489-43-97


г. Харьков, ул. Благовещенская, 29а
066-732-06-76


г. Харьков, ул. Ильинская, 68
099-759-61-03

 
Ссылки на укр.яз
Що ми можемо запропонувати клієнту
Захист в кримінальному процесі
Юридична допомога при ДТП
Цивільно-правові спори
Трудові спори
Сімейні спори
Житлові спори
Адміністративні спори
Господарські спори
Земельні спори
Абонентське обслуговування
Клієнтські доручення
 
ВХІД ДЛЯ АДВОКАТІВ
 
Обравши опцію «Вхід для адвокатів», члени «ФАУ» можуть зареєструватися і отримати доступ до своєї персональної сторінки на нашому сайті.
 
НАШІ ПАРТНЕРИ
 
Адвокат Александр Посылкин
 
 
 
 
 
 
     
 

  Офіс в Києві
вул. Гусовського, 12/7, оф.43
Тел: (044) 254-42-35
(044) 280-07-13
  Офіс в Харкові
вул. Іллінська, 68
Тел: (057) 762-62-90
(095) 28-24-222
  Офіс в Запоріжжі
вул. Гагаріна, 8, оф.69
Тел: (061) 270-17-93
  Офіс у Чернівцях
вул. Головна, 122-А, оф. 323
Тел: (050) 818-04-29
  Офіс в Луцьку
вул. Л. Українки, 37/15
Тел: (0332) 72-63-41
050-378-24-64
  Офіс у Вовчанську
вул. Кірова,2
Тел: 096-720-27-44
    Офіс в Макіївці
вул. Лихачова, 60
Тел: (050) 198-20-22
  Офіс в Маріуполі
вул. Італійська, 116 а,
оф. 401
Тел: (063) 753-55-93;
(067) 753-31-25
Копіювання матеріалів без згоди редакції заборонено